Осьова летить назустріч, на сидінні поруч – потерта мапа з кольоровими позначками, зробленими тоді, взимку, як, здавалося, не було вже сил чекати, коли, ну коли вже весна і можна буде ЇХАТИ... Є порода людей, які надають цьому слову іншого, зрозумілого ним одним змісту. ЇХАТИ – це долати сотні кілометрів українських трас, сільських вулиць і путівців у пошуках старожитностей, пам'яток, просто цікавинок, насолоджуючись калейдоскопом нових відкриттів й самим відчуттям дороги. ЇХАТИ - це ейфорія вільного польоту, азарт першопрохідця, пристрасть, наркотик; і хто вже підсів на мандри, зіскочить навряд чи.
ПОГЛЯД ІЗСЕРЕДИНИ
Оскільки маніакальний блиск в очах, що виникає при одній лише згадці минулих, запланованих або гіпотетичних поїздок, приховати все одно не вдається, ми чесно визнаємо свій діагноз. "Дромоманія" (від грецького "dromos" – шлях), згідно словника – неподоланне прагнення до безцільного блукання, зміни місць, волоцюзтва. І якщо третє - все ж таки перебільшення, то з першим і другим можна погодитись. От, наприклад, "безцільне блукання". Спитайте першого-ліпшого перехожого – є сенс в тому, щоб витратити два вихідних дні й сотню літрів бензину, аби облазити і сфотографувати три руїни, костел і ратушу на ринковій площі два на два метри в якомусь галицькому містечку? Боюся, він не зрозуміє, і я не беруся йому пояснювати.
Отже, з діагнозом визначились. З погляду "дромоманів" всі інші люди поділяються на дві категорії. Перші – безнадійні. Вони вганяють нас у ступор питаннями: "А навіщо це тобі?" або "Знову до Львова (Кам'янця, Чернігова...)? Ви ж там все бачили?" Друга категорія ще не втрачена для суспільства. Її представники реагують так: "Ой, які ви молодці. Треба і нам якось з ними поїхати, правда, люба?" Ясно, що те "якось" ніколи не настане, але ж люди принаймні розуміють ідею!
Під наше не зовсім серйозне і зовсім антинаукове визначення "дромоманів" підпадає, звичайно, величеньке коло людей. Але наразі мова піде лише про тих, хто спеціалізується саме на автомандрах Україною, сповідуючи принцип: наше – найкраще!
КОНЦЕПТ. АВТО ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗВІЛЬНЕННЯ
Чому саме авто, а не залізниця, велосипед, каное, "пішкарус" тощо? Для більшої вагомості нашої відповіді візьмемо у спільники класика - на цілком близьку концепцію автоподорожей пощастило натрапити... у ранніх оповіданнях Ремарка. Читаєш його "Щастя стальних коней", "Осінню поїздку мрійника", написані 80 років тому - тільки моделі авто трі-і-ішечки змінилися, ідея – живе. 1920-ті роки - уявіть собі елеганцькі автомобілі того часу - і Ремарк пише: ця техніка... внесла у подорожі нову романтику, досконалішу за яку не можна собі навіть уявити. Залізниця – лише засіб пересування; мандрувати у повному сенсі цього слова нею неможливо. Мандрувати по-справжньому – вільно блукати країною, підкорившись власним бажанням, настрою, примхам і навколишнім краєвидам (звісно, не оминаючи пам'яток – зауважимо від себе). Автомобіль звільнює, дозволяючи легковажно бродяжити, піддаючись чарам безпосередності, радіючи несподіванкам, поринаючи в атмосферу пригод. Вирушаєш в дорогу, коли схочеш, зупиняєшся і затримуєшся де хочеш, мчиш чи ледь плентаєшся – як хочеш, можна піддатися будь-якій забаганці, суворих обмежень не існує, не треба поспішати або чекати на пересадку, можна - о диво! – просто їхати світ за очі, керуючись у виборі маршруту лише власним настроєм". Ну і що тут можна додати?
Покатавшись українськими дорогами на різних "колесах" – від респектабельної неквапної 21-ої "Волги" з оленем до агресивно-нетерплячого джипа – починаєш усі моделі машин розглядати тільки з однієї точки зору: "А подолала б вона оту калюжу по дорозі до скель Довбуша?" Як ні - модель вважається не вартою уваги. Джип, напевно, найкращий, але не єдиний варіант для подорожей. Вітчизняна альтернатива представлена славнозвісним уазиком – нуль комфорту, максимум прохідності! Якщо чесно, згодиться будь-яка модель, яку не дуже шкода і яку ви в змозі самотужки витягти з багнюки (не раз доводилось чути від колег по автомандрам сповнені драматизму оповіді про виклик "швидкої допомоги" у вигляді пьяного дяді-васі з трактором). А якщо вже зовсім чесно – у вас є авто? Ви вмієте так-сяк тримати кермо? Ви просто щасливчик, і решта не має значення! В путь!
БУДЬ-ЯКІ НАМ ДОРОГІ ДОРОГИ
Кажуть, в Росії дві біди – дурні й дороги, а в Україні – три: дурні, дороги й Росія.
О вкраїнські дороги! Це не просто шляхи з пунктів А до пунктів В. Це феномен за межами пізнання, непідвладний чистому розумові. Яка фантазія, яке розмаїття! Новісінький асфальт змінює покриття японської системи тояматоканава; калюжі з береговою лінією, як в озера Мічиган, здається, здатні віддзеркалити у собі весь Всесвіт; чорнозем жадібно засмоктує в свою пастку колеса необережних авто; вибиті колії не поступаються шанцям часів Першої світової; розхристана бруківка "смерть підшипникам"; бетонка, що робить водія заїкою і час від часу жартує з ним, ставлячи торчки шматок арматури; центральна сільська вулиця – суцільний "лежачий поліцейський"; розкисла від дощу глина на спуску – прощавай, рятівна сила тертя... Класична придністровська "потрійна" дорога - "сошейка", брукована рваним каменем (автоматичне обмеження швидкості до 30 км/год), плюс дві паралельні грунтівками з обох боків – вибирайте, трястися чи вгрузнути. Але карпатські дороги дадуть фору всім. Зіграємо в лотерею: пройде ця каменюка під днищем авто? - ура, пройшла, бемць! це була наступна, пофіг, їдемо далі, ррраз! тепер ми танк-амфібія, бо дорога й потічок злилися в одне русло, бульк! – форсуємо калабаню. Дєвочки на автомийках непритомніють, побачивши глиняного монстра на колесах.
Сідайте в авто - і ці таблички
вже не матимуть над вами влади!
ВІЗЬМІТЬ У ПОДОРОЖ:
- крім атласу автошляхів, потрібні мапи-двокілометрівки відповідних областей;
заздалегідь позначте на них "places of interest";
- путівники, книги, роздруківки містять вкрай необхідну на місцевості інформацію
і фотографії, які в процесі пошуків можна демонструвати місцевим мешканцям;
- налобні ліхтарики на світлодіодах (тільки не китайські "шедеври"!)
незамінні при обстеженні підземель або печер, а також (тьху-тьху-тьху через ліве
плече) при заміні колеса вночі під дощем;
- якщо придорожних ресторанчиків вистачає навіть в найглухіших районах,
з готелями все набагато гірше; про всяк випадок, вкиньте до багажнику намет і спальник;
- не забудьте запас батарейок (навіть в райцентрах часто не купиш
"пальчиків" дорожче 50 копійок і відповідної якості) та підзарядки
для фототехніки й мобілок. Бо з суперкласною, восьмимегапіксельною, але повністю
розрядженою фотокамерою в руках почуватиметеся повними... коротше, батареї
не забудьте.
- один з моїх друзів-дромоманів возить з собою півлітрову пляшку "валюти"
для заохочення місцевих волонтерів-провідників та "консультантів".
Допомагає!
- ну а на екстренні випадки втілення мовчазної харизми автолюбителя – монтировка -
напевно, і так у вас під сидінням!
І не треба, не треба думати, що автентична сутність наших доріг вичерпується унікальними властивостями покриття. То пусте. Головне – їхній шальоний темперамент і природний антагонізм із топографами. Купуючи мапу-двокілометрівку, ви автоматично ступаєте на стежину війни. Тому не дивуйтеся, коли путівець буде вам підсовувати зайві розвилки, заманювати на хибні шляхи рівненьким грунтом і, навпаки, відлякувати від потрібного повороту блискучими калюжами. І тільки GPS, підключений до бортового ноутбука із завантаженими мапами, надасть вам беззаперечну перевагу в цій боротьбі.
Але все марно. Шляхи як явище все одно лишаються для нас символом мандрів, об'єктом бажання, і ми прощаємо їм всі недоліки. Тому ми часто питаємось дороги. І нам відповідають...
10 ВІДПОВІДЕЙ, ЯКІ ВИ ПОЧУЄТЕ, СПИТАВШИ ДОРОГИ:
1. "А ви звідки?" - З Києва. - "Із самóго?!!!!"
2. "Не знаю, я не місцевий, тут лише 20 років живу".
3. "Отак-во-во вправо, потім вліво і з холєрою просто (тобто прямо),
аж там побачите".
4. "О-отуди, тут недалеко, три кілóметри" (ніколи – два чи чотири,
саме три. Для довідки: залежно від уяви співрозмовника три гуцульські кілóметри
становлять від 5 до 20 звичайних кіломéтрів).
5. "Їдете впра-а-аво (показує ліворуч) і там пр'йамо, нікуди не звертаєте
(розмахує руками)"
6. "Йдіть д`горі, д`горі і там ся поспитаєте" (закарпатський варіант)
7. "Таммм" (широкий жест рукою на 270 градусів).
8. "Ходімо, я вас проведу" (улюблена відповідь знудьгованих
сторічних бабульок, кульгавих і з ціпками. Тікайте!!!!!)
9. Жваве обговорення варіантів відповіді із сусідами через паркан.
За хвилину про вас забувають.
10. Мовчанка й широко розкриті очі (програма не відповідає на системні запити
і буде закрита. CTRL-ALT-DEL).
ЯК ПРАВИЛЬНО ПИТАТИСЯ ДОРОГИ
То як все ж таки швидко потрапляти на вірну дорогу, не гаючи часу? Без джи-пі-есу ніяк. Можна тільки спробувати мінімізувати витрати часу при опитуванні аборигенів. Для цього треба вчитися правильно формулювати і ставити питання "як нам проїхати до об'єкту N.? " (і не думайте, що ми досягли в цій справі аж такого успіху).
Не нехтуйте законами статистики. Надійними вважатимемо лише
результати опитування трьох незалежних осіб, якщо вони збігаються принаймні
на 70-80%. Ну хоча б двох запитайте!
Не варто питати дороги у жінок (хай вибачають мене феміністки!). Необережним кроком є також опитування групи людей. Один порадить цей-во шлях, другий зараз же доводитиме переваги того-во, а решта неодмінно приєднається до дискусії. І не завжди у такій дискусії народжується істина! Чиніть хитріше, як хижаки в саванні. Елегантно відбийте від теплої компанії одного туземця і тоді вже влаштуйте йому допит без свідків. Інколи можна навіть взяти в машину полоненого, щоб показав дорогу на місцевості.
Облиште складнопідрядні речення на кшталт: "Доброго дня, перепрошую, не могли б Ви сказати, якщо не важко, як проїхати до палацово-паркового ансамблю XVIII ст.?" Робимо так. Бадьоро вигукуємо "Хай Бог помагає!" (універсальне) або "Слава Ісу!" (Західна Україна) і одразу ж тицяємо пальцем у путівник чи роздруківку з фотографією об'єкту: "шукаємо оце". Вивчайте синоніми. Може статися, що в селі "немає" замку або фортеці, зате є "крєпость". Шукаючи храми, питайте "стару церкву (костел)", щоб не приїхати до сяючого новобуду. Найгірше з палацами, бо їх можуть ідентифікувати виключно як школу, ПТУ, лікарню, сільраду або клюб (де будуть танці).
Для непростих питань "А ви хто?" ми свого часу вигадали ефективну відповідь: "Ісаївські вісті!", яка нейтралізує співрозмовника – бідака замовкає і заходиться пригадувати це неіснуюче видання.
І ВСЕ-ТАКИ, ЧОМУ МИ ЦЕ РОБИМО?
Навіщо долати всі ці перешкоди? Чи не простіше поїхати кататися цивілізовано, за кордон? Можна, звичайно, і треба, але це зовсім інше. Там ти гість, і лишишся гостем. А тут, Чернігівщина це чи Буковина, ти вдома, усе навколо – твоє, і кожною пам'яткою ти пишаєшся, наче своєю власною. Не на офіційних заходах і шароварних концертах, а тут, десь в Рогатині чи то Диканьці, стаєш, перепрошую на пафосному слові, патріотом. І як хтось скривиться на твої фотографії старого замку ("та ну, це ж розвалюха, а от в Англії..."), ти захищатимеш його значущість, як лев. А скільки у нас унікальних пам'яток, майже нікому невідомих, яких не знайдеш деінде в світі?
Переконливо? Усе правда.
Але ця обгрунтована відповідь
сформульована постфактум. Каталися ж і кататися будемо, бо, чесно,
не уявляємо, як без цього обходитись. 
Мандри - потужний допінг, що дозволяє повністю "перезавантажити" мозок і набратися сили для міської круговерті "дім-робота". А коли не сезон, можна затишно влаштуватись за компом, щоб розібрати сотні літніх фотографій із замками й фортецями, монастирями й дерев'яними церковцями, скельними храмами й водоспадами. І помалювати мапи позначками для нових спокусливих маршрутів!
Отже, по конях, і тоді... пейзажі в усім своїм розмаїтті залишаються позаду, зливаючись у казкову мозаїку і перетворюючись на фантастичний вихор, а коли колеса починають крутитися швидше і стрілка тахометру оживає, світ проноситься вздовж білого полотна дороги, наче кіноплівка, яку швидко прокручують.
Олена КРУШИНСЬКА
Далі буде:
Частина друга. Як ми це робимо?